Про що діти плачуть і не розповідають батькам

Вчора був найважчий день у моєму житті! Так! Так боляче мені не було ніколи – ні в дитинстві, ні коли-небудь потім.

Ми з молодшою ​​Тонею гуляли, чимось займалися вдома. Прийшла зі школи Варвара, трохи пізніше з саду дві середні. Все було як завжди.

До вечора дівчата чомусь посварилися, розкричалися, я «гаркнула», щоб заспокоїлися. Загалом, звичайна історія.

Повернувся з роботи чоловік, всіх помирив, обігрів (це він вміє). Дівчата розповіли йому свої маленькі біди, образи. І все відразу забулося. І знову любов, сміх, ігри.

Тільки старша, Варвара, була весь час якась дуже сумна. Дивилася на мене своїми сумними очима і наче щось хотіла сказати.

«Варя, ти хочеш зі мною поговорити?» – запитала я. «Так, мамо!»

Ми закрилися в кімнаті. Сидимо – мовчимо. Тільки бачу, очі її наповнюються сльозами. «Ну, говори, доню, не мовчи…»

І Варя заговорила… «Мамо, ти знаєш, я дуже тебе люблю… Але ось зараз ти була не права… Адже я можу сказати, що ти була не права?»«Можеш, Варя!»

«Ми з дівчатками посварилися, ти сказала, щоб ми «швидко припинили та пішли з кухні», адже навіть не запитала, що трапилося. А я просила їх, щоб ми разом тобі допомогли. А вони розбешкетувалися. Я так засмутилася! І так хотіла, щоб ти мене обняла! А ти розсердилася».

Я притиснула до себе дочку. «Прости мене, Варюша!»

А вона все говорила. Говорила… Те, що я ніколи не знала. Про що просто не думала. Хоча вважала, що у нас з нею близькі, стосунки повні довіри.

Вона говорила і як ніби випліскувала все, що накопичувалося роками в її ніжній душі, весь біль, який я, мати, яка шалено її любить, їй завдала.

Говорила про якесь каченя, яке довго і старанно вирізала в п’ять років і хотіла мені подарувати, щоб порадувати. А я вилаяла її за розкидані всюди обрізки паперу і клей на підлозі. Виявилося, вона ще довго спала з ним під подушкою і сумувала, що вони з каченям мамі не потрібні.

Казала, що коли народилася Сонечка, вона теж хотіла стати знову маленькою. Тому що я весь час проводжу з малятком. Що хотіла, щоб і її весь час брали на руки та цілували в головку … І навіть стала намагатися «сюсюкати» «як малюки»… А я їй суворо: «Не кривлявся!»

Казала, як її хтось образив в школі, і вона дуже хотіла зі мною поговорити, поплакатися. А я була чимось зайнята і відмахнулася: «Потім!»

Як зробила на праці красиву річ і мчала додому мені її подарувати, а я вилаяла її за трійку. І виріб так і залишилася валятися в портфелі.

Казала, що я дуже гарна, але запальна. І вона часто залазить до себе на другий поверх ліжка та уявляє, як було б добре, якби я завжди була спокійною, ласкавою. А ще мріє, щоб ми сіли всією сім’єю і наліпили пиріжків. І нехай вся кухня буде в борошні і тісті, зате як весело.

І як їй боляче, коли ми з татом іноді сваримося: «Адже ви такі хороші, так любите один одного… Ніколи, чуєте, ніколи не сваріться!»

І багато всього говорила… А я сиділа, слухала… І тепер вже у мене сльози котилися градом.

«Мамочко, ти не образилася, що я тобі це сказала?..»

Ні, донечко моя кохана, я не образилася. Мені просто боляче. Боляче за те, що я так швидко забула себе – в дитинстві.

Як я сама плакала, коли працюючим і заклопотаним батькам не було коли мене вислухати. І я ночами виплакувала свої біди плюшевому собаці Біму.

Як років в шість хотіла зробити подарунок батькам на Новий рік і склеїла з картону будиночок. Радісно помчала до них в кімнату подарувати, а у них були якісь проблеми та вони випровадили мене: «Потім! Іди, заберися з кімнати!» І як я ридала, обнявши цей будиночок.

Як я ревіла через щось, а мені говорили: «Припини зараз же! Це дурниця!» А для мене це не було дурницею, розумієте?!

І я обіцяла собі, що зі своїми дітьми у мене буде все зовсім по-іншому. Усе! По-іншому!

Як же ми, батьки, все швидко забуваємо! Якими важливими, розумними, строгими ми стаємо. Якими черствими! І як ранимо ми наших дітей тим же, чим поранили нас часом наші батьки – випадково, не подумавши. Чому ми перестаємо розуміти, що те, що не важливо для нас, може бути важливе нашим діткам? Чому ми не чуємо їх?

Варюшо, мила! Ти виросла! Тобі цілих десять років! Ти вже бачиш мене не як «прекрасний світ», як бачать маму малюки. Ти бачиш мене такою, яка я є, з усіма моїми недоліками! Спасибі тобі за це! Тепер мені потрібно вчитися бути мамою дорослих дітей…

Ми довго сиділи з дочкою, обнявшись, розповідали один одному про себе… плакали… Весь вечір проревіла.

Так! Це був найважчий день у моєму житті. І одночасно прекрасний! День нового життя, в якій я постараюся ЧУТИ вас, мої дорогоцінні дівчатка.

На ніч я перехрестила їх, поцілувала в чоло. «Прости мене, Варюша!» – шепнула я старшій. «Мамочко, я так тебе люблю!» – сказала вона крізь сон.

За матеріалами

Коментарі Facebook

Пов'язані статті

Back to top button
Close