Відмінна профілактика взаємин з дитиною і про те, що нам насправді потрібно і важливо: задумайтесь, можливо ви зараз у такій ситуації?!

Прийшли удвох. Чоловік і дружина. Перший раз у мене. Я втомлена (психолог, 5-та консультація), голодна і від цього, чомусь спокійно-незворушна.

– Я перший раз у психолога! – каже роздратовано чоловік.  Всім виглядом показуючи «Якого чорта».
– Мене дружина вмовила!
– І?
– Що і?! Син у нас. У мене. Дебіл! – скаржиться він.

– Дебіл – це психіатричний діагноз, – втомлено кажу я.

– Ваш син в цьому сенсі дебіл?

Чоловік вже на мене дивиться як на ідіотку. Потім переводить погляд на дружину з німим запитанням: “Ти до кого мене привела, взагалі?!”
Вона зіщулилася, сидить на краю стільця, очі відводить. Руки, затиснула між колінами.
Він з досадою кривиться, повертається до мене, мовчить. Я теж. Не витримує. Злиться ще більше.

– Ось ви ж як би психолог, так? Хм. Ну так поясніть мені тоді, що мені з ним робити?
– З ким?
– З сином!
– А що з ним?

Чоловік округлює очі, дивуючись моїй тупості і нездатності читати думки. Знову повертається до дружини з виразом: “Де ти цю дурепу знайшла?” Але дружина досвідчений боєць, сидить не піднімаючи очей, і лише по тому, як блідне її обличчя, я розумію – всі сили у неї пішли на те, щоб привести чоловіка до мене.

– Він берегів не бачить, розумієте. Шмаркач. 14 років, а поводиться як, як …
– Як?
– Приходжу додому. Після роботи. Черевики посеред кімнати стоять. Я йому: “Ти хоч що-небудь в цьому житті вмієш? Черевики хоча б на місце поставити?!” Сто раз говорив йому, став черевики збоку, так ні, як дебіл, нічого не розуміє. Все в житті легко дістається. Телефон ось зламав. Не цінує. Не ділиться нічим зі мною. Матері геть грубіянить. Удома нічого не робить. Всі слова, як об стіну горох. Ні сорому, ні совісті. І ось, як себе з ним вести ?! Як порозумітися з ним? Ви ж психолог, ну так порадьте! Є у вас рецепт?
– Є, – відповідаю, порушуючи всі канони психологічної консультації.
– І рішення є?
– Є, – чманіє від своєї нахабності ще більше.

Розумієте, є алгоритм психологічної консультації. Особливо першої. І мене вчили, що перша зустріч – це збір інформації, визначення запиту, налагодження контакту. Ні про яку терапію мови не йде. Тим більше яке б рішення яне прийняла. Що на мене найшло…

– Я правильно зрозуміла, що Ви не знаєте як розмовляти з сином і не можете знайти з ним спільну мову?
– Ну да, сказав же!
– Рішення є, дуже просте. Але не знаю чи впораєтеся ви з ним, – з абсолютно щирим сумнівом кажу я.
– Ну? Говоріть!
– Це не говорити, а зробити потрібноно.
– Що зробити?
– Як звати вашого сина?
– Антон.

І я дістаю аркуш паперу, маркером пишу на ньому “син Антон, 14 років”, кладу в дальній куток кабінету і пропоную чоловікові уявити свого сина, що стоїть на цьому аркуші.

– Вийшло? – питаю.
– Так.
– А зараз повільними кроками підійдіть до листка, станьте на нього, увійдіть в образ сина і станьте ним.

З явним сумнівом на обличчі, він робить це. Закриває очі.

– А тепер скажіть що відчуваєте?
– Самотність страшну. Сльози в горлі. Плакати хочу.
– Від чого?
– Від образи. Всі смикають, дістають. То не так, це не так. Жити не хочеться. Я як виродок якийсь для всіх.
– Для кого для всіх?
– Ну для всіх.
– Для кого?
– Ну, для батька.
– А чого б хотілося від нього?
– Щоб хоч раз похвалив. Запитав як справи. Щоб не кричав. Щоб … Я ж теж чоловік, щоб пишався мною.

– Зробіть вдих і на видиху виходите з листа.

Чоловік мовчки підходить до стільця, сідає. Тиша. Жінка витирає сльози.

– Я все зрозумів, – раптом тихо майже пошепки він. – Все зрозумів. Я себе так же маленьким відчував. А від батька одні докори.

– Тепер я так само. Я зрозумів все. Дякуємо.

18 хвилин все тривало. Перший раз в моєму житті.

джерело

Залиште свій коментар

коментарів

Пов'язані статті

Close