Шведський психіатр: «Так ми вирощуємо зухвалих поганців»

Шведський психіатр, автор книги Девід Еберхард говорить, що ліберальне виховання шкодить і дітям, і дорослим. Жаннетт Отто веде з ним бесіду у Стокгольмі.

Отто: Коли ви в останнє були зі своїми дітьми у ресторані?

Еберхард: Нещодавно. Чому ви запитуєте?

Отто: Тому, що власники закладів у Стокгольмі ситі по горло дітьми, невміючими себе поводити. Одна кав’ярня навіть заборонила вхід для сімей з дітьми. І це в чадолюбивій Швеції.

ТИПОВІ ДІВЧАТА в TELEGRAM – не пропусти найцікавіше

Еберхард: Я чудово розумію, про що йде мова. Завжди знаходяться діти, котрі кричать, переливають напої, носяться по приміщенню або при температурі мінус п’ять градусів відкривають вхідні двері навстіж. Батьки сидять поруч та навіть не думають втручатись.

Отто: Чому тоді дітей не заспокоять інші?

Еберхард: На це ніхто не зважується. Батькам дуже неприємно, коли піддають критиці їх дітей. Раніше наше суспільство було суспільством дорослих людей. Були єдині цінності відносно питань виховання. Якщо дитина поводилась нечемно, до неї підходили та говорили: припини! Такої узгодженості більше немає. Ми, дорослі, нині відповідаємо не один за одного, а лише за своїх дітей.

Отто: У своїй книзі «Діти при владі» ви стверджуєте, що ліберальне виховання як метод зазнало краху. Чому?

Еберхард: Тому що батьки більше не поводяться як відповідальні дорослі. Вони вважають, що повинні бути найкращими друзями своїх дітей. Вони становлять себе на одну сходинку з дітьми, не відважуючись суперечити їм та встановлювати межі. Вони більше не приймають ніяких рішень, а хочуть бути такими ж крутими, просунутими бунтарями, як їх діти. Зараз наше суспільство складається тільки з тинейджерів.

Отто: Ви дійсно вважаєте, що німецькі батьки дозволяють диктувати собі: куди вирушити у подорож, чим харчуватись та що дивитись по телевізору?

Еберхард: Багато хто впізнає себе у цьому портреті. Батьки неохоче виносять назовні свої проблеми з вихованням. Вони говорять: у нас все гаразд, це не про нас! Тим не менш, їх постійно гризе совість, тому що вони вважають, що багато чого роблять невірно. Вони приходять ввечері втомлені з роботи та готують те, що подобається дитині, тому що не хочуть вступати з нею в дискусії. Вони дозволяють їй сидіти перед телевізором довше оголошеного часу, щоб побути у спокої. Вони проводять свою відпустку там, де діти будуть зайняті, хоч без дітей ноги б їхньої там би не було. Я не говорю, що це не вірно. Я лиш говорю, що життя батьків не повинно бути зосереджене лиш навколо дитини. Немає ніяких наукових доказів, що це якось позитивно впливає на майбутнє дітей, що вони стають більш успішними або безтурботними у дорослому житті.

Отто: Ви самі маєте шістьох дітей. Хто встановлює правила у сім’ї?

Еберхард: Я.

Отто: І немає ніяких демократичних сімейних структур?

Еберхард: Я не вважаю, що сім’я взагалі повинна бути демократичною інституцією. Відносини між дорослими та дітьми завжди асиметричні. Це відношення майстра та учня. Один вчить, інший слухає. Батьки можуть краще оцінити обставини, тому що в них більший досвід, вони більше знають. Вони і повинні встановлювати правила.

Отто: Як вам вдається посеред ліберального шведського суспільства виховувати своїх дітей в строгості та авторитарній манері.

Еберхард: Я не можу дуже відрізнятись від інших батьків, бо у моїх дітей будуть неприємності. Та і агресивний авторитаризм мені б не дозволили.

Отто: Тобто ви повинні тримати себе в руках?

Еберхард: Та ну ладно (сміється). І мої деякі читачі вважають, що я хочу повернення до військового виховання, назад до тілесних покарань. Я ніколи не писав подібного. Я ніколи не бив дітей.

Отто: В Німеччині зараз багато дискутують про висловлювання Папи Римського про прийнятність легких ляпанців як методу виховання. У своїй книзі ви пишете про те, що не існує доказів тому, що вихованим у суворості дітям, враховуючи тих, хто зазнав побої, гірше живеться. Наскільки близькі ви до думки Папи?

Еберхард: У цьому питанні абсолютно не згоден з ним. У мене йде мова про те, що для дітей важливо, щоб вони були виховані так, щоб відповідати цінностям та нормам суспільства, в якому живуть. Для дітей, вихованих у такому суспільстві, де такі ляпанці прийняті за норму, це їх не дуже душевно травмує. Але батьки на Заході бояться зараз всього, вважаючи, що навіть найменша критика може травмувати дитину. Вони більше не вважають за потрібне сказати доньці в пубертатному періоді: не їж забагато шоколаду – погладшаєш, тому що бояться, що дівчинка тут же втрапить у протилежність впритул до анорексії. При цьому ми цілком можемо щось вимагати від дітей, вони витримають це. Не варто ставитись до них, як до фарфорових ляльок.

Отто: Звідки береться страх завдати шкоди дитині вихованням та дисципліною?

Еберхард: У мене таке враження, що батьки цим зобов’язані спеціалістам.

Отто: …Тобто людям на кшталт вас?

Еберхард: Я говорю батькам, що вони не повинні читати занадто багато різних радників.

Отто: Тільки лиш вашу книгу, цього достатньо.

Еберхард: Мені можна дорікнути цим. Але, наприклад, Джон Боулбі, теорія прихильності котрого вважається не викликаючою сумлінь, часто інтерпретується спеціалістами занадто вільно. Це призводить до того, що батьки вважають, що нашкодять дітям, якщо дуже рано віддадуть їх в ясла, де ті будуть проводити більше часу з вихователькою, ніж з матір’ю. Але мені не доводилось бачити жодної дитини, котра була б більше прихильна до виховательки, ніж до матері.

Отто: Дачанин Йєспер Йуул збирає в Німеччині цілі зали на свої доповіді про автентичність та партнерське ставлення до дитини.

Еберхард: Ох, якби я захотів, то скоро було б те ж саме і зв мною!

Отто: Як ви пояснюєте успіх Йуула?

Еберхард: Віз з’явився в слушний момент спрямував у цей виховательській вакуум. Авторитарного виховання вже не хоче ніхто, так само як і аналога «невидимої руки ринку», котра сама виховає дитину. Своїх батьків не хоче ніхто слухати, а покладатись лише на інтуїцію здається занадто легковажним. Йєспер Йуул говорить дуже прості речі. Одні – розумні, решта – не дуже. Його перша книга «Компетентна дитина» обійшлась без єдиної рекомендації, батькам це було байдуже. І ось всі заговорили про те, що дитину не можна не тільки покарати, а і хвалити.

Отто: Не можна хвалити?

Еберхард: Так, і таке говорить не тільки Йуул. Якщо моя донька хоче показати мені свій малюнок, то максимум, що я можу, це сказати: О, малюнок! Як цікаво! Ти стала щасливою, малюючи цю картинку? Але ж це не правильна комунікація, я не такий. Чому я повинен прикидатися? Батьки повинні відбирати кожне слово, перед тим, як вимовити його дитині. Аби тільки не пристидити його, не позбавити його впевненості в собі або піддати тиску конкуренції. Проблема з експертами в їх моралізаторстві. Вони говорять батькам, що робити, а що ні. Батьки в пошуках орієнтирів вбирають в себе догми та ідеології, від котрих не так то просто потім позбавитись.

Отто: Німецькі батьки мріють про Бюллербю або Леннебергі.

Еберхард: Та і шведи все ще закохані до безумства в історії Астрід Ліндгрен і всі ці іделічні картини. Але поміркуйте над тим, як виросли діти в цих книгах. Вони цілий день ходять туди-сюди, без нагляду, без шоломів та капелюхів від сонця. Міхель прив’язав свою маленьку сестричку Іду на верхівку флагштока. А Лотта з вулиці Крахмахер каталась з братами та сестрами на даху Фольксвагена-“жука”. Тепер це все стало абсолютно немислимо. Сьогодні батьки та відомство по ділах неповнолітніх взаємно тримають один-одного на гачку. У дитячому садку мого сина всі діти повинні носити шоломи вже при катанні на санчатах!

Отто: Що поганого в бажанні захистити дітей?

Еберхард: Понадопіка. Якщо ми хочемо отримати компетентну дитину, то їй потрібно дозволити ходити до школи одній. У віці шести років дитина вже здатна до цього, навіть у місті з великим рухом транспорту. Батьки не допускають цього, але в то же час пропонують дитині приймати рішення або обговорювати кожне питання нарівні з дорослими. Багато дорослих чинять суперечливо, абсолютно не орієнтуючись у тому, що підштовхує дитину, просуває у розвитку, а що лягає зайвим вантажем.

Отто: Які це має наслідки?

Еберхард: Ми погано готуємо дітей до дорослого життя, дурячи їх, що з ними ніколи не трапиться щось погане, що ми завжди існуємо для них, що вони – пуп землі. У своїй психіатричній клініці я зустрічаюсь з молодими людьми, котрі прийшли до мене тому, що, наприклад, з ними розлучилась подруга з причини смерті собаки. У них очевидні труднощі з тим, щоб здолати звичайні переживання.

Отто: Німеччина вже давно орієнтується на Швецію у справі турботи про дітей та рівноправності. А тепер скажіть: припиніть же, нарешті, йти за нами!

Еберхард: Тому що ми перегнули палицю. Ми вже не контролюємо лібералізацію, а тема рівноправності стала однією із загальних догм. Всі ми віддаємо дітей у ясла вже в віці одного року. Далі, матері та батьки працюють за можливості рівноправно, по можливості однаково багато, по можливості на рівноцінних позиціях. Ніхто не повинен бути у когось у хвості. Праця – єдиний шлях, щоб стати людиною. Ми це вбираємо з малих нігтів. Батьківство саме по собі вже не цінність. Батьки вже відразу повинні вирішити, хто залишається дома з дитиною та як довго, а хто продовжує працювати.

Отто: А якщо жінка вирішить довше залишитись дома?

Еберхард: Цього собі не може дозволити жодна жінка. Звинувачення буде надмірним. Вона перетвориться в реакційну, старомодну зрадницю своєї статі.

Отто: «Хен», особистий займенник середнього роду, став офіційним у шведському лексиконі. Тим самим повинні униати говорити про дитину «він» чи «вона».

Еберхард: Це жорстоке ставлення до дітей, на щастя, застосоване на практиці лише в декількох дитячих установах. Це вирівнювання ігнорує всі наукові знання про біологічний розвиток дітей. У нас колосальна проблема з юнаками підліткового віку. Вони вже не ладять самостійно зі шкільними справами, тому що з ними не поводяться як з хлопчиками.

Отто: Тому шведські школи так впали у порівнянні з міжнародним рівнем?

Еберхард: Не тільки з цієї причини. Проблема ще й в наших педагогах. Їх авторитет нікчемний. Діти не вважають за потрібне слухати їх, вони не слухають власних батьків. Як наслідок, падіння результатів. Згідно дослідженням Pisa, шведські школярі лідирують за кількість прогуляних уроків, образ вчителів та вандалізму. Та не забувайте на рахунок самовпевненості!

Отто: Типово для дітей, що постійно знаходяться у центрі опіки та уваги.

Еберхард: Так, і ці діти – «пупи землі» стають потім дорослими та приходять, наприклад, на шведське телевізійне шоу «Ідол». Там шукають співочі таланти, котрі завтра стануть суперзірками. І ось вони приходять туди, і взагалі не можуть співати. Журі, оговтавшись від здивування, запитує: тобі що, ніхто ніколи не казав, що ти не вмієш співати?

Отто: Його батьки були занадто боягузливі?

Еберхард: Вони не хотіли травмувати бідне дитя. Так і виростають зухвалі поганці, що йдуть у світ з абсолютно викривленою картиною про свої особисті здібності. Фокусування тільки на дитині – не найкраща метода виховання у світі. Якби це було так, то наші діти любили б нас більше, ніж хто-небудь де-небудь коли-небудь у світі. Але це не так. Як тільки ми старішаємо, вони віддають нас у будинок престарілих. В решті країн сім’ї живуть разом, тому що батьки в похилому віці все ще цінуються.

джерело

Залиште свій коментар

коментарів