Як ми крадемо у дітей їхній золотий час

Дуже часто ми, батьки, стаємо злодюжками. Крадемо у дітей їхнє дитинство, причому без докорів сумління. Наче так і треба. Спочатку ми просимо їх «поводитися нормально» – тобто по-дорослому, навіть якщо їм всього два-три роки.

реклама

Нам здається, що в півроку вони вже нами маніпулюють, і ми намагаємося поставити їх на шлях істини. Нам нудно розбиратися, як діти влаштовані, що відчувають і думають.
Коли я читаю ведичні трактати, то найбільше здивування у мене викликають матері. Те, як вони ставляться до своїх дітей.

ТИПОВІ ДІВЧАТА в TELEGRAM – не пропусти найцікавіше

Наприклад, у жінки був не просто син, а маленький ураган. Він крав масло у всіх навколишніх будинках, розбивав горщики, весь час потрапляв в якісь історії, його з народження намагалися вбити. І що ж робила з ним мама? Била різками, закликала до порядку, скаржилася батькові? Ні. Вона дивилася на нього, як на прекрасну дитину, яка дуже скоро виросте, і тоді буде зовсім іншою, дорослою людиною. І вона насолоджувалася його дитячими іграми, іноді граючи роль суворої мами, яка покарати свою дитину все-таки не здатна.
Ми весь час чекаємо, коли діти виростуть. Коли вони сядуть, поповзуть, підуть, заговорять. А потім зітхаємо, мовляв, раніше краще було! Тепер і бігає швидко, і лізе всюди, і говорить без перервно. Ні, щоб сидіти тихо, говорити за командою, їжею не розкидатися і допомагати. Тобто поводитись як нормальна і добре вихована людина. А точніше, доросла людина, бо маленькі люди таким законам не підкоряються, навіть фізично на це не здатні.

Дитинство – це єдиний час, коли ми можемо бути абсолютно вільні у самовираженні. Безпосередні, чисті, відкриті, можемо виражати себе, як відчуваємо. У дитини від народження немає розуміння, що так виражати себе непристойно, неправильно. Але їй обов’язково це пояснять.

Ось так ми й крадемо у дітей золотий час. Час, коли вони накопичують найважливіше для свого зростання – вітаміни любові і розвитку. Коли вони можуть пізнати себе, вивчити самих себе і світ навколо. Цей час колись поцупили і в нас самих. І тепер ми живемо, як не до кінця достиглі банани. Начебто і банани, але якісь несмачні.


Багато з нас пишаються тим, що рано подорослішали. Я з півтора роки гуляла одна, під вікнами, в шість років залишалася вдома сама, могла нагріти собі їжу і навіть щось приготувати. До школи я ходила сама – і туди, і назад, самостійно робила уроки. І я пишалася цим. Я доросла! Але чи встигла я побути дитиною – по-справжньому? Або я так поспішала стати такою, якою мене хотів бачити дитячий садок, що забула найголовніше і втратила власне дитинство? Може бути, саме тому так нелегко іноді буває з дітьми, тому що я сама все це не дограла, не прожила, не занурилася, а просто проїхала повз на експрес-електричці без зупинок?

А що буде з тими дітьми, які взагалі не мають дитинства? Які з пелюшок одягаються в джинси й метелики? Вчать англійську і французьку? Які не вміють грати в «Козаків-розбійників», але вже освоїли скрипку?
І чи є межа, в якій батьки можуть зупинитися і усвідомити, що тільки що обікрали власну дитину? Що вкрали у неї щось дуже важливе? Що навіки прирекли її стати дитиною в тілі дорослого, який ніяк не може заспокоїтися і знайти себе? Що дитинство для того і треба, щоб бути дитиною – з усіма випливаючими з цього наслідками на зразок колупання в калюжах, іграх та «незручній» поведінці?
У відомому трактаті «Тірукурал» Тіра-Валлювара йдеться:

Каша, в якій ваш малюк вимазав рученята, солодша небесного нектару.
Ми ж не пам’ятаємо про це. Чи не відчуваємо. Майже ніколи. Кожного разу, якщо моя дитина знову розіб’є або розіллє щось, я ловлю себе на тому, що промовляю мамині фрази. Намагаюся зупинити себе як тільки можу. І закриваю рот. Адже літрова пляшка молока для трилітки дійсно важка. А п’ятирічка не завжди може зрозуміти, що горнятко нестійке. Багато в чому поведінка дорослих може залежати не від них самих, а від недозволених сімейних проблем, закорінених сценаріїв, складних родових переплетень. Деякі з них важко вирішити самостійно.
Але є одна річ, яка нам, батькам, точно під силу.  Настав час схаменутися і перестати забирати дитинство у наших дітей:
1. Перестати їх соромити, закликати до дисципліни з будь-якого приводу. Перестати виливати на них свої емоції і труднощі. Для дитини цей вантаж нестерпний. Це наша з вами ноша.
2. Перестати маніпулювати своїм здоров’ям – діти найбільше в житті бояться нас втратити!
3. Перестати вимагати від дітей неможливого для їхньго віку: наприклад, сидіти спокійно в три роки або складати оригамі, коли хочеться стрибати. Не плакати, навіть коли не можеш висловити свої почуття інакше. Бути акуратним, коли маленькі ручки ще не дуже тебе й слухаються.
4. Перестати мучити своїх дітей, смикати їх, вичитувати – особливо на людях.
5. Перестати мінятися з ними місцями, вимагаючи співчуття, розуміння, жалю

Ми так хочемо, щоб нас розуміли і сприймали такими як ми є. Але чи багато ми розуміємо в дітях? Чи знаємо ми і хочемо знати про особливості їх виховання, про те, що відбувається в їхніх головах і душах?
Дайте відповідь самій собі, до якого віку у дитини складається посидючість та інтерес до читання? Коли вона може розділити причину і наслідок? Коли їй можна надовго розлучатися з батьками – і як це робити для неї безболісно? Коли їй стає потрібне спілкування з іншими дітьми, в якій кількості і в якій формі? Які у неї потреби в тому чи іншому віці?
Чудово, якщо на кожне питання у вас знайшлися відповіді. А якщо відповідей немає? Або ще гірше: всередині піднімається глухе роздратування з агресивним посилом «все це нісенітниця і абсолютно неважливо»?
«Нас ростили, нічого цього не знаючи, – і нічого, ми виросли?!» По-перше, принцип «зі мною так вчинили, і я виросла нормально» – не працює. Занадто різні покоління.
Занадто багато що змінилося в світі. Занадто іншими приходять сюди наші діти. А, по-друге, ви ж не сядете за кермо авто, не вивчивши ПДД? Так чому ви вважаєте, що про психіку і про душу вашої дитини нормально не знати нічого?
До речі, давайте чесно зізнаємося хоча б собі, що і ми в результаті такого виховання виросли не особливо-то і нормальними. Засмикані, затюкані, залякані. Ми не розуміємо власні емоції і не вміємо їх контролювати. Ми не справляємося зі своїми душевними кризами і постійно тікаємо від болю. Роки, що минають від відповідальності за власне життя, ми не маємо в житті ні правильних орієнтирів, ні міцного внутрішнього стрижню. Хіба це ми мріяли подарувати нашим дітям? Хіба це ми повинні дбайливо передавати з покоління в покоління, з рук в руки, від серця до серця?
Подивімося правді у вічі. Ми – досі діти. Діти в дорослих тілах. Діти, які так і не змирилися з тим, що в них не було справжнього безтурботного дитинства. Діти, які досі не хочуть дорослішати повністю. Назовсім. Безповоротно.

джерело

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів