Зручним дітям – дуже незручно жити

– Викликали? – мама сідає навпроти Марії Іванівни і уважно дивиться.

реклама

– Так звичайно! Ви мама Вані? У мене до Вас серйозна розмова!

ТИПОВІ ДІВЧАТА в TELEGRAM – не пропусти найцікавіше

– Я Вас уважно слухаю, – мама привітно усміхається і дивиться на вчительку в сірому в’язаному светрі, явно не новому, але до скрипу акуратному.

– Ви розумієте, навіть не знаю, як вам це сказати. Ваня в школі продавав іншим дітям стрибуни! Вчителі бачили і мені сказали! Я викликала Машу – вона каже, що дійсно купувала стрибун! Й інші діти теж, – вчителька робить театральну паузу і вичікувально дивиться на маму.

Мама, продовжуючи привітно усміхатися, злегка піднімає праву брову:

– І?

– У сенсі – і? – Марія Іванівна явно чекала іншої реакції на свої слова.

– Ну і що? Продавав стрибуни. Це м’ячики такі стрибають, так? Я зрозуміла. А викликали Ви мене навіщо?

– Ну як же. Так тому й викликала. У школі, на перервах …

– Тобто, не на уроках?

– Еее … – вчителька явно спантеличена питанням. – Ні. Але при чому тут це. Він! В школі! Продавав! Іграшки!

Мама піднімає другу брову:

– Він погано себе поводив? На нього скаржилися вчителі? Він отримав двійку? Побився з кимось? Щось вкрав? Зрештою – обдурив свого покупця і не дав купленого стрибуна?

Вчителька на кілька секунд завмирає з відкритим ротом, перш ніж продовжити:

– Ні, але…

– Тобто він у вільний час на перерві виявляв свою самостійність і реалізовував свій маленький бізнес план, не на шкоду навчанню або поведінки?

– Ви серйозно?

– Цілком. Я намагаюся з’ясувати причину, по якій я сьогодні відпросилася з роботи, щоб приїхати до Вас.

– Але я ж сказала! – Марія Іванівна явно починає нервувати.

– Я прошу вибачення. Напевно, я не уважно читала правила поведінки в школі. Але абсолютно не можу згадати, щоб там було хоч щось про заборону продажу стрибунів на перерві.

– Як же Ви не розумієте, – починає говорити вчителька. – У школі не можна нічого продавати!

– Правда? У вас в їдальні булочки роздають безкоштовно?

– При чому тут булочки?

– Ну Ви ж сказали, що нічого продавати в школі не можна. Але я чомусь даю дитині щотижня гроші на булочки.

– Так. Ви що серйозно? Він продавав в школі іншим школярам іграшки! Це школа, а не ринок! – починає кипіти педагог.

– Я звичайно перепрошую, але що Ви конкретно хочете від мене? Якщо в Ваших правилах прописано, що цього робити не можна – просто покажіть ці правила Вані. Він дуже трепетно ​​ставиться до порушення законів.

– А Ви не хочете якось на нього вплинути?

– Вплинути? – мама на пару секунд замислюється. – Мабуть так. Він розробив власний маленький бізнес план, визначив запити потенційних покупців, десь знайшов місце закупівлі, прорахував можливі прибутки. І все це без моєї допомоги. Абсолютно самостійно. Так, я думаю варто його заохотити. Як думаєте – походу в аквапарк на вихідних вистачить? Так, і, будь ласка, давайте наступного разу подібні питання вирішувати по телефону. У мене робота, а час – гроші.

Перед Вами типове зіткнення двох реальностей – шкільної та дорослої, сучасної і пострадянської, слухняної і самостійної, звичного життя і креативного. Чомусь багато батьків хочуть неможливого, щоб їх дитина до 18 років була виключно слухняною, інертною, тихою (і бажано німою) відмінником у навчанні, а потім раптом різко перетворився на успішного, впевненого в собі і процвітаючого бізнесмена.

І дуже дивуються – ось і в інститут «віддали» дитинку, і з житлом допомогли, і на роботу влаштували – а нічого не змінюється. Тягне синок офісним планктоном день до вечора, п’є пиво по п’ятницях і всі вихідні сидить за комп’ютером. Ще й гроші у батьків просить. А самому вже двадцять п’ятий рочок пішов … Що ж ми не так зробили то? Адже все для нього, рідного.

І рідко хто пам’ятає, що коли син в п’ятому класі хотів на карате – його не пустили (травмонебезпечно). У сьомому не дали займатися брейком (дивна примха!). У восьмому відправили силоміць на авіамоделювання (яка ще література? Що за заняття для пацана?). У дев’ятому перевели в англійський ліцей (Подумаєш друзі! Нових заведе!). А одинадцятому заборонили зустрічатися з першокурсницею (у нього таких Кать ще вагон буде). Не дали вступити на журналістику (куди-куди?). Відправили на платне в економічний (Ну і що, що з математикою погано! Навчиться!). Влаштували на роботу до дядька Колі на фірму (Де ж він сам то зараз роботу знайде … час такий …).

Так, ще страшно дивуються. Он у сусідки син – в дитинстві просто напастю був! Вічно з розбитими колінами ходив. У школі щороку секції міняв, не сиділося йому ніде. Пішов вчитися на політолога. Кинув через рік. Потім працював десь з вісімнадцяти років. У двадцять тільки на заочне пішов. А зараз – своя фірма, машина, дружина красуня, скоро дітки будуть. З дружиною разом велосипедами захоплюються, кожні вихідні кудись їздять, сусідка фотографії показувала. Як же так?

Ситуації звичайно описані перебільшені. Але загальна тенденція така. Якщо дитині не давати проявляти ініціативу в три роки і забороняти все підряд в десять, то в двадцять вона не стане раптом самостійною і впевненою у собі. Вона буде дуже «зручною» для батьків, які не будуть рвати одяг, розбивати коліна і сперечатися з вчителями, відстоюючи свою думку.

Вона буде слухняною і виключно правильною. Тільки батькам варто задуматися – яку дитину вони хочуть виростити? Зручну в дитинстві або успішну в житті? Коли дитина бігає від захоплення до захоплення, шукаючи себе,  яка спокуса – зникнути і змусити далі ходити в ненависну музичну школу. Тільки потім можна на виході отримати людину, яка не просто не має свого інтересу, а ще й люто ненавидить музику в принципі.

Дитина – така ж людина, просто маленька. Вона повинна мати право голосу і нести відповідальність за свої рішення. Тільки так вона зможе вирости відповідальним дорослим, а не інфантильним маминим синочком. Якщо приймати всі рішення за дитину, не радячись, можна здорово полегшити життя собі зараз і також ускладнити в майбутньому. Причому як собі, так і дитині.

джерело

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Залиште свій коментар

коментарів