Що робити батькам з підлітками, які нічого не хочуть

Це явище набрало силу в останні років сім. Виросло ціле покоління молодих людей, які «нічого не хочуть». Ні грошей, ні кар’єри, ні особистого життя. Вони просиджують цілодобово за комп’ютерами, їх не цікавлять дівчата (хіба зовсім трохи, щоб не напружуватися).

Вони взагалі не збираються працювати. Як правило, їх задовольняє те життя, яке вже є, — батьківська квартира, трішки грошей на сигарети, пиво. Не більше. Що з ними не так?

Сашу привела на консультацію мама. Чудовий 15-річний хлопець, мрія будь-якої дівчинки: спортивний, язик підвішений, не грубить, очі живі, словниковий запас не як у Еллочки-людоїдки, грає в теніс і на гітарі. Основна скарга мами, просто крик змученої душі : «Ну чому він нічого не хоче»?

Подробиці історії

Що означає «нічого», цікавлюся я. Зовсім нічого? Чи все ж є щось. Спати, гуляти, грати, дивитися кіно він хоче?

Виявляється, Саша не хоче нічого робити зі списку «нормальних» справ для підлітка. Тобто:

1. Вчитися;
2. Працювати;
3. Ходити на курси
4. Зустрічатися з дівчатами;
5. Допомагати мамі по господарству;
6. І навіть їздити з мамою у відпустку.

Мама у відчаї. Виріс здоровенний мужик, а пуття від нього — як від козла молока. Мама усе життя для нього, усе тільки для його блага, собі в усьому відмовляла, бралася до будь-якої роботи, на гуртки водила, на секції дорогі возила, в мовні табори за кордон відправляла — а він спочатку спить до обіду, потім вмикає комп’ютер і до ночі в іграшки ганяє. А вона-то сподівалася, що він виросте, і їй стане трохи легше.

ТИПОВІ ДІВЧАТА в TELEGRAM – не пропусти найцікавіше

Я продовжую запитувати. З кого складається сім’я? Хто в ній заробляє гроші? Які у кого функції?

Виявляється, Сашина мама давно одна, розвелася, коли йому було п’ять років, «батько був такий любитель полежати, може, це генетично передається»? Вона працює, багато працює, адже їй доводиться Утримувати трьох (себе, бабусю і Сашу), додому приходить до ночі, втомлена смертельно.

Будинок тримається на бабусі, вона і господарством займається, і за Сашею стежить. Тільки ось біда — Саша зовсім від рук відбився, бабусю не слухається, навіть не огризаєся, просто пропускає повз вуха. Він ходить в школу, коли хоче, коли не хоче — не ходить. Йому загрожує армія, але, схоже, його це ні краплі не хвилює. Він не докладає ані найменших зусиль, щоб вчитися хоч трохи краще, хоча усі учителі в один голос твердять, що голова у нього золота і здібності є.

Школа з елітних, державна, з історією. Але щоб в ній утримуватися, доводиться брати репетиторів з основних предметів. І все одно двійки в чверті, можуть і виключити.

В домі не робить нічого, зовсім, навіть чашку за собою не помиє, бабуся з палицею вимушена тягати важкі сумки з продуктами з магазину, а потім йому на підносику їжу до комп’ютера носить.

«Ну, що з ним таке? — вже трохи не плаче мама. — Я ж усе життя йому віддала».

Хлопчик

Наступного разу я бачу Сашу одного. І справді, хороший хлопчик, симпатичний, модно і дорого одягнений, але не зухвало. Якийсь занадто хороший. Якийсь він неживий. Картинка в журналі для дівчаток, гламурний принц, хоч би прищ де-небудь був, чи що.

Зі мною тримається доброзичливо, ввічливо, усім своїм видом демонструє відкритість і готовність співпрацювати. Тьху, я почуваю себе персонажем американського серіалу для підлітків: головний герой на прийомі у психоаналітика. Хочеться сказати щось матом. Гаразд, згадаємо, хто тут профі.

Ви не повірите, він практично слово в слово відтворює мамин текст. 15-річний хлопець говорить, як шкільна вчителька: «Я ледачий. Моя лінь заважає мені домагатися цілей. І ще я дуже незібраний, можу в одну точку втупитися і сидіти так годинами».

А сам – ти чого хочеш?

Та нічого особливого не хоче. У школі нудно, уроки безглузді, хоча учителі класні, найкращі. Друзів близьких немає, дівчини теж немає. Планів немає.

Тобто, він не збирається ощасливити людство будь-яким з 1539 способів, відомих цивілізації, він не планує стати мегазіркою, йому не потрібне багатство, кар’єрний ріст і досягнення. Йому взагалі нічого не треба. Дякую, у нас усе є.

Потихеньку починає вимальовуватися картина, не скажу, щоб дуже несподівана для мене.

Приблизно з трьох років Саша займався. Спочатку підготовкою до школи, плаванням і англійською мовою.
Потім пішов в школу — додався кінний спорт.

Зараз, окрім навчання в математичному ліцеї, він ходить на курси англійської, на дві спортивні секції і до репетитора. У дворі не гуляє, телевізор не дивиться — немає часу. У комп’ютер, на який так скаржиться мама, грає тільки в канікули, та і то не щодня.

Чому він нічого не хоче?

Формально усі ці заняття були добровільно вибрані Сашею. Але коли я запитую, чим би він хотів займатися, якби не потрібно було вчитися, він говорить «грати на гітарі». (Варіанти, почуті від інших респондентів: грати у футбол, грати на компі, нічого не робити, просто гуляти). Грати. Запам’ятаємо цю відповідь і рушимо далі.

Що з ним таке

Знаєте, у мене таких клієнтів буває в тиждень людини по три. Практично кожне звернення з приводу хлопчика у віці від 13 до 19 років саме про це: нічого не хоче.

У кожному такому випадку я бачу одну і ту ж картину: активна, енергійна, амбітна мама, відсутній батько, удома або бабуся, або хатні няні-робітниці. Частіше все-таки бабуся.

Сімейна система спотворена: мама займає роль чоловіка у будинку. Вона годувальник, вона ж приймає усі рішення, контактує із зовнішнім світом, захищає, якщо потрібно. Але удома її немає, вона в полях і на полюванні.

Вогонь у вогнищі підтримує бабуся, тільки у неї немає важелів влади по відношенню до їх «спільної» дитини, він може і не послухатися, і нагрубити. Якби це були мама з татом, тато прийшов би увечері з роботи, мама б йому поскаржилася на неналежну поведінку сина, тато б йому добре виписав — і уся любов. А тут поскаржитися можна, а покарати нікому.

Мама намагається дати синові все-все: наймодніші розваги, найпотрібніше розвивання, будь-які подарунки і покупки. А син не щасливий. І знову, і знову звучить цей приспів: «нічого не хоче».

А у мене через деякий час починає просто чухатися усередині питання: «А коли йому хотіти? Якщо за нього вже давно мама усе перехотіла, відмріяла, розпланувала і зробила».

Ось коли малюк п’яти років сидить удома один, катає по килиму машинку, грає, гарчить, дзижчить, будує мости і фортеці — у цей момент у нього починають зароджуватися і визрівати бажання, спочатку смутні і неусвідомлені, такі, що поступово формуються в щось конкретне: хочу велику пожежну машину з чоловічками. Потім він чекає з роботи маму або тата, висловлює своє бажання і отримує відповідь. Зазвичай: «Потерпи до Нового року (дня народження, зарплати)».

І доводиться чекати, терпіти, мріяти про цю машину перед сном, передчувати щастя володіння, уявляти собі її (поки ще машину) в усіх деталях. Таким чином, дитина вчиться контактувати зі своїм внутрішнім світом в частині бажань.

А як було у Саші (і у усіх інших Саш, з якими я маю справу)? Захотів — написав мамі есемеску, відправив — мама замовила через Інтернет — увечері привезли.

Чи навпаки: навіщо тобі ця машина, у тебе уроки не зроблені, ти прочитав дві сторінки логопедичного букваря? Раз — і обірвали початок казки. Усе. Мріяти більше не виходить.

У цих хлопчиків і правда усе є: новітні смартфони, останні моделі джинсів, поїздки на море чотири рази в рік. А ось можливості просто байдикувати у них немає. Між тим нудьга — це творчий стан душі, та без неї неможливо придумати собі заняття.

Хлопчик повинен скучити і затужити, щоб з’явилася потреба рухатися і діяти. А він позбавлений навіть найелементарнішого права вирішувати, їхати йому на Мальдіви чи ні. Мама вже усе за нього вирішила.

Що говорять батьки

Спочатку я впродовж досить тривалого часу слухаю батьків. Їх претензії, розчарування, образи, припущення. Розпочинається завжди із скарг ніби «ми для нього усе, а він у відповідь — нічого».
Перерахування того, що саме «для нього усе», вражає. Про деякі речі я дізнаюся уперше. Мені, наприклад, і в голову не приходило, що 15-річного хлопчика можна водити в школу за ручку. І досі вважала, що межа — це третій клас. Ну четвертий, для дівчаток.

Але виявляється, що тривоги і страхи мам штовхають їх на дивні вчинки. А раптом на нього нападуть погані хлопченята? І навчать його поганому (палити, лаятися поганими словами, брехати батькам; слово «наркотики» найчастіше не вимовляється, тому що дуже страшно).

Часто звучить такий аргумент, як «Ви ж розумієте, в який час ми живемо». Якщо чесно — не дуже розумію. Мені здається, часи завжди приблизно однакові, ну, окрім зовсім вже важких, наприклад, коли війна йде прямо у вашому місті.

У мій час ходити дівчинці 11 років одній через пустир було смертельно небезпечно. Так ми і не ходили. Ми знали, що не потрібно туди ходити, і дотримувалися правил. І маніяки сексуальні були, і в під’їздах іноді грабували.

А ось чого не було — це вільної преси. Тому кримінальні новини люди дізнавалися від знайомих знайомих, за принципом «одна бабка сказала». І, пройшовши через безліч ротів, інформація ставала  менш лякливою і більш розмитою. Наприклад, викрадення людини іншопланетянами. Усі чули, що таке буває, але ніхто не бачив.

Коли ж це показують по телевізору, з подробицями, великим планом, це стає тією реальністю, яка тут, поруч, в твоєму будинку. Ти бачиш це своїми очима — адже признайтеся, більшість з нас жодного разу в житті не бачили самі жертву розбійного нападу?

Людська психіка не пристосована до щоденного спостереження смерті, особливо насильницької. Це завдає сильної травми, а захищатися від неї сучасна людина не уміє. Тому, з одного боку, ми начебто цинічніші, а з іншого — не відпускаємо дітей гуляти на вулицю. Тому що небезпечно.

Найчастіше такі безпорадні і в’ялі діти зростають у тих батьків, які з раннього дитинства були самостійними. Занадто дорослі, занадто відповідальні, дуже рано надані самі собі.

З першого класу приходили додому самі, ключ на стрічечці на шиї, уроки — самі, поїсти розігріти — самі, у кращому разі батьки увечері запитають: «А що у тебе з уроками»? На усе літо або в табір, або до бабусі в село, де теж особливо нікому було стежити.

А потім ці діти виросли, і сталася перебудова. Повна зміна усього: життєвого устрою, цінностей, орієнтирів. Є від чого занервувати. Але покоління адаптувалося, вижило, навіть стало успішним. Витіснена тривога, яка старанно не помічається, залишилася. І тепер уся в повному об’ємі обвалилась на голову єдиного чада.

А звинувачення чаду пред’являються серйозні. Батьки зовсім відмовляються визнавати свій внесок у його (чада) розвиток, вони тільки гірко нарікають: «Ось я в його роки».

«Я в його роки вже твердо знав, чого хочу від життя, а він в 10-му класі тільки іграшками цікавиться. Я з третього класу сама уроки робила, а він у восьмому не може за стіл всістися, поки за руку не підведеш. Мої батьки навіть не знали, яка у нас програма з математики, а мені зараз доводиться кожен приклад з ним вирішувати».

Усе це вимовляється з трагічною інтонацією: «Куди котиться цей світ»? Неначе діти повинні повторювати життєвий шлях батьків.

У цей момент я починаю запитувати, а якої саме поведінки вони хотіли б від своєї дитини.

Виходить досить кумедний список, ніби як портрет ідеального чоловіка:

1. Щоб робив усе сам.
2. Щоб беззаперечно слухався.
3. Проявляв ініціативу.
4. Займався в тих гуртках, які згодяться потім в житті.
5. Був чуйним і дбайливим і не був егоїстом.
6. Був наполегливим і пробивним.

На останніх пунктах мені вже сумно. Але і мамі, яка складає список, теж сумно: вона помітила протиріччя. «Я хочу неможливого»? — сумно запитує вона.

Так, як не шкода. Або співи, або танці. Або у вас слухняний відмінник-ботанік, або енергійний, ініціативний, пробивний трієчник. Або він вам співчуває і підтримує, або мовчки киває і йде повз вас до своєї мети.

Звідкись взялася ідея, що, правильно займаючись з дитиною, можна якимсь чарівним чином захистити її від усіх прийдешніх бід. Як я вже говорила, користь від численних розвивальних занять дуже відносна.

Дитина пропускає дійсно важливий етап в розвитку: ігри та стосунки з однолітками. Хлопчики не вчаться самі придумувати собі гру, заняття, не відкривають нові території (адже там небезпечно), не б’ються, не уміють збирати навколо себе команду.

Дівчатка нічого не знають про «жіноче коло», хоча з творчістю у них трохи краще йдуть справи: все ж дівчаток частіше віддають в різні навчальні гуртки, та і «забити» потребу в соціальному спілкуванні у дівчаток важче.

Окрім дитячої психології, я по старій пам’яті займаюся ще мовою і літературою з школярами. Так от в гонитві за іноземними мовами батьки абсолютно втратили рідну мову.

Словниковий запас у сучасних підлітків як у Еллочки-людоїдки — в межах сотні. Зате гордо заявляється: дитина вивчає три іноземні мови, включаючи китайську, і усе з носіями мови.

А прислів’я діти розуміють буквально («Щоб рибу їсти, треба у воду лізти» — це про що»? — «Це про риболовлю»), словотвірний розбір зробити не можуть, складні переживання намагаються пояснювати на пальцях. Тому що мова сприймається в спілкуванні з книг. А не під час уроків і спортивних занять.

Що говорять діти

«Мене ніхто не слухає. Я хочу ходити з школи додому з друзями, а не з нянею (шофером, супроводом). У мене немає часу, щоб дивитися телевізор, немає часу грати на компі.

Я жодного разу не був в кіно з друзями, тільки з батьками і їх знайомими. Мене не пускають у гості до дітей, і до мене нікому не можна. Мама перевіряє мій портфель, кишені, телефон. Якщо я затримуюся в школі хоч  на п’ять хвилин, мама відразу дзвонить».

Це текст не першокласника. Це учні 9-го класу говорять.

Дивіться, скарги можна розділити на дві категорії: порушення меж («перевіряє портфель, не дає надіти те, що я хочу») і, умовно кажучи, насильство над особистістю («нічого не можна»). Таке враження, що батьки не помітили, що їх діти вже виросли з памперсів.

Можна, хоча і шкідливо, перевіряти кишені у першокласника — хоч би для того, щоб не попрати ці штани разом з жуйкою. Але до 14-річної людини добре б вже входити в кімнату із стуком. Не з формальним стуком — постукав і увійшов, не чекаючи відповіді, а поважаючи її право на особисте життя.

Критика зачіски, нагадування «Йди помийся, а то від тебе погано пахне», вимога надіти теплу куртку — усе це сигналізує підліткові: «Ти ще маленький, у тебе немає права голосу, ми самі за тебе усе вирішимо». Хоча ми всього лише хотіли уберегти його від застуди. І він дійсно погано пахне.

Не можу повірити, що залишилися ще такі батьки, які не чули: для підлітка найважливіша частина життя — спілкування з однолітками. Але це означає, що дитина виходить з-під батьківського контролю, батьки перестають бути істиною в останній інстанції.

Творча енергія дитини блокується таким чином. Адже, якщо їй заборонено хотіти того, що їй дійсно потрібне, вона відмовляється від бажань взагалі. Подумайте, як це страшно — нічого не хотіти. А навіщо? Все одно не дозволять, заборонять, пояснять, що це шкідливо і небезпечно, «йди краще уроки роби».

Наш світ далеко не ідеальний, він насправді небезпечний, в ньому існує зло і хаос. Але ми якось живемо в ньому. Дозволяємо собі любити (хоча ось вже це — авантюра з непередбачуваним сюжетом), змінюємо роботу і житло, переживаємо кризи всередині та зовні. Чому ж ви не дозволяєте своїм дітям жити?

У мене є підозра, що в тих сім’ях, де виникають подібні проблеми з дітьми, батьки не відчувають своєї безпеки. Їх життя перенапружене, рівень стресу перевищує адаптаційні можливості організму. І так хочеться, щоб хоч би дитинка жила у спокої і гармонії.

А дитинка не хоче спокою. Їй потрібні бурі, звершення і подвиги. Інакше чадо лягає на диван, відмовляється від усього і перестає милувати око.

Що робити

Як завжди: обговорювати, складати план, дотримуватися його. Спершу згадайте, чого просила ваша дитина раніше, а потім перестала. Я абсолютно упевнена, що година щоденна «абсолютно даремна» прогулянка з друзями — необхідна умова для психічного здоров’я підлітка.

Ви здивуєтеся, але безглузде «втикання в ящик» (перегляд музичних і розважальних каналів) потрібне для наших дітей теж. Вони входять в подібність трансу, медитативний стан, під час якого дізнаються щось про себе. Не про акторів, зірки і шоу-бізнес. Про себе.

Те ж саме можна сказати про комп’ютерні ігри, соціальні мережі, телефонні розмови. Це страшно дратує, але потрібно пережити. Можна і треба обмежувати, вводити якийсь ліміт і правила, але тотально забороняти внутрішнє життя дитини — злочинно і недалекоглядно.

Не вивчите цей урок зараз — накриє потім: кризою середнього віку, моральним вигоранням в 35, небажанням переймати на себе відповідальність за сім’ю і т. д.

Тому що недограв. Недотинявся безцільно по вулицях. Не подивився вчасно усі тупі комедії, не посміявся над Бівісом і Баттхедом.

Я знаю одного хлопчика, який доводив батьків до кипіння тим, що годинами валявся у своїй кімнаті і стукав тенісним м’ячиком в стіну. Тихенько, не сильно. Їх дратував не стук, а те, що він нічого не робить. Зараз йому 30, він цілком нормальний чоловік, одружений, працює, активний. Йому треба було в 15 років побути у своїй шкаралупі.

З іншого боку, як правило, ці діти катастрофічно недовантажені життям. Усе, що вони роблять — вчаться. Не ходять в магазин за продуктами для усієї сім’ї, не миють підлогу, не лагодять електроприлади.

Тому я давала б їм більше свободи усередині і обмежувала зовні. Тобто, ти сам вирішуєш, в що ти одягнешся і чим займатимешся, окрім навчання, але при цьому — ось список домашніх справ, починай.

До речі, хлопчики чудово готують. І прасувати вміють. А вантажі як тягають…

 

джерело

Залиште свій коментар

коментарів