7 гріхів, які ми робимо з любові до дитини

Я люблю свою доньку. Їй нічого не бракує. Кожну вільну хвилину ми проводимо разом. Щодня я замислююся над питанням: чи я хороша мама? Тому що можна робити помилки з любові.

Гріх перший: надмірна опіка

Люди, які в житті стикалися з труднощами, часто вирішують, що їхні діти матимуть життя, усипане трояндами. Вони прагнуть усунути всі труднощі й проблеми з дороги своїх чад. Ті, хто виріс у бідних сім’ях, де треба було займатися братами і сестрами, прибирати й готувати, працювати на канікулах, щоб дозволити собі поїхати на кілька днів із друзями на природу — коли стають дорослими, пам’ятають про ці жертви й хочуть, щоб їхні діти такого не зазнавали.

Але чому б і ні? — давайте запитаємо себе, чого нас це навчило. Який досвід ми здобули? Може виявитися, що ми навчилися цінувати гроші, або вперше відчули гордість за себе, бо самі чогось досягли. Чи ми насправді хочемо позбавити цього своїх дітей? Життя ставить перед нами виклики. Приймаючи їх, ми перевіряємо, чого насправді варті. Ми перевіряємо, хто ми, які наші сильні сторони, а чого не можемо і над чим треба працювати. Надмірна опіка позбавляє дітей ініціативи та мотивації. Бо чому я маю щось робити, якщо і так отримаю від батьків усе, чого забажаю? Це як котитися з гірки.

ТИПОВІ ДІВЧАТА в TELEGRAM – не пропусти найцікавіше

Гріх другий: захист від помилок

Кожен із нас має на своєму рахунку принаймні кілька таких помилок, від яких хотів би вберегти свою дитину. Так, часто ми щось забороняємо через страх, що дитина зазнає поразки. На жаль, це хибний шлях. Добра порада «вчитися на помилках інших» часто є тільки мрією. Насправді ми не можемо цього зробити, або можемо лише частково. Бо як я можу зрозуміти всю природу чиєїсь помилки: контекст, обставини, мотивацію, а потім глибоко це пережити і перенести на своє життя? Це воістину важко. Не неможливо, але важко. Тим паче, для дитини. Так що ж, як бути, аби наші діти робили якнайменше помилок?

Є два шляхи, які взаємодоповнюються. Перший — це дозволити на помилку. Другий — розмовляти про наслідки. Дозволити на помилку — означає вибрати момент, коли помилка не буде дитині дорого коштувати і дозволити їй цю помилку зробити. Використаю метафору. Якщо ніколи не дозволяти дитині впасти з поні, то коли вона сяде верхи на великого коня, падіння буде дуже болючим. Тобто нехай ваша дитина робить помилки в безпечному середовищі, перш ніж почне їх робити там, де не буде достатньої підтримки, де вона змушена буде покладатися тільки на себе. А тоді поговоримо про наслідки помилки, про те, що сталося, хто постраждав, що можна було зробити по-іншому.

Таким чином ми допоможемо дитині опанувати поразку, пропрацювати її та зробити висновки. Другий спосіб, тобто розмовляти про наслідки і навчити дитину передбачати, як на мене, не менш важливий. Якщо не хочете, щоби ваша дитина вживала наркотики, дайте їй подивитися фільм про те, що наркотики роблять із людиною, і поведіть діалог. Важливо розмовляти, а не моралізувати. Послухайте, що думає дитина, що відчуває. Запитайте: «Що станеться, якщо…?», «А як можна зробити інакше?», «Що в цій ситуації є доброго?» Кожне питання відкриває перспективу і будує порозуміння.

Гріх третій: вивищення понад небеса

Відколи батьки розуміють, що хвалити дитину важливо, спостерігаємо різні підходи. Деякі з них — хоча випливають із добрих намірів — у кінцевому рахунку шкідливі для дитини.

Остаточно слово «хвалити» хочу замінити словом «цінувати». «Хвалити» асоціюється у мене з дресурою, тобто коли хвалять за хорошу, бажану поведінку. Як собака, яка отримує кістку як нагороду за виконаний трюк. У той час як цінування є знаком визнання досягнень. Дитина отримала в школі хорошу оцінку, а я кажу, що пишаюся нею, що бачила, скільки вона працювала, і захоплююся її завзятістю. Це дуже глибокий комплімент, а подальший діалог із дитиною показує їй, що ми насправдінею цікавимося. Але можна було би сказати: «Чудово! Ну, то повертайся на урок!» — і це вже поверхова, стандартна відповідь, а не справжній інтерес до успіху, тому що ми не присвячуємо свого часу, щоб оцінити перемогу дитини.

Чимось іншим є перебільшення похвали. Коли підносимо дитину понад небеса, засипаємо компліментами та надмірно хвалимо її перед іншими: «Катруся така здібна, найрозумніша дитина в школі, отримує тільки найвищі оцінки!»

І що доброго ми тоді робимо? По-перше, ми будуємо нереальний образ дитини — тому що ніхто не може бути в усьому і завжди найкращим. Таким чином ми виховуємо нарциса. Але ще гірший наслідок — це те, що коли дитина чує про себе такі найвищого ступеню похвали, вона не розуміє, що може зробити помилку, що може впасти. Адже вона підведе батьків. Таким чином, дитина формує в собі жахливий страх невдачі й тиск досягнень, щоби порадувати батьків. В усьому, і в похвалі також, потрібно мати міру.

Гріх четвертий: приховування

Приховування має багато вимірів і завжди в корені має страх бути справжнім. Візьміть, для початку, приховування від дитини чогось, щоби не брала. У себе вдома я завжди знала, де лежать гроші. Батько іноді перераховував їх при мені. Для мене це не було табу. Завдяки цьому в мене ніколи не було спокуси вкрасти гроші. Я знала, де вони лежать, але коли було потрібно, запитувала батьків, чи можу взяти.

Якщо в наших сім’ях не буде заборонених тем, то кожну ситуацію можливо буде щиро пропрацювати. Більшість заборон тільки збільшують спокусу їх порушити. Як, наприклад, із пошуками захованих перед Різдвом подарунків.

Інший тип приховування — казати дитині, що все добре, коли це не так. Дитина спостерігає і бачить, наприклад, що вдома нервова атмосфера. Коли вона запитує про це і дістає відповідь, що все добре, то ще більше переймається, тому що підсвідомо знає: як їй не хочуть відповісти, це означає, що справа серйозна. Крім того, вона почувається знехтуваною та покинутою. Я не розумію, чому, наприклад, не можна сказати дитині, що у нас фінансові проблеми і ми повинні затягнути паски?

Сідаємо за стіл і кожен говорить, від чого він може відмовитися і на чому будемо тепер заощаджувати. Також можна розмовляти з дитиною про хворобу або смерть. Чому вона не повинна знати, що бабуся погано почувається, що вона хвора і ми хочемо відвідати її та додати їй сили? Це ми, дорослі, боїмося хвороби і смерті й передаємо ці страхи дітям. Ми захищаємо їх, приховуючи правду про життя: що люди хворіють і вмирають, іноді занадто швидко.

Гріх п’ятий: заперечення емоцій

«Не плач. Мама поцілує і перестане боліти», — можна часто побачити таку реакцію батьків, коли дитина розбила коліно. Сама ловила себе на цьому не раз. На перший погляд — це тепла, красива сцена, коли дитина переживає біль в обіймах мами чи тата. Але чи насправді переживає?

Отож — ні, тому що ми не дозволяємо їй пережити біль, лише маскуємо та заперечуємо його існування. Таким чином, ми даємо їй повідомлення, що її емоції помилкові, що болю не існує. А цей біль насправді реальний, і дитина не бреше, а так відчуває. Найкраще було би визнати правоту дитини й сказати, що нам дуже шкода, сказати, що не знаємо, як швидко, але біль мине — тому що так зазвичай буває. Найгірше — кричати: «Не скигли, це ж зовсім не боляче!» — бо крім заперечення емоцій, додатково принижуємо дитину.

Правильна реакція на біль іншої людини це співпереживання, а не добрі поради, заперечення або висміювання.

Гріх шостий: самопожертва

Не знаю, звідки у нас, батьків, такий великий порив принести себе в жертву для «добра» дитини. Нам здається, що як ми знехтуємо нашими потребами і одночасно відповімо на всі потреби дитини — вона буде щаслива. Ніщо не може бути більш далеким від істини!

Можна занедбати себе і за рахунок своїх власних потреб задовольнити потреби інших людей, але, кінець кінцем, ці кілька місяців або років занедбання дадуться взнаки. Відомий польський терапевт Войцех Ейхельбергер в своїй книжці «Як виростити щасливих дітей» так відповідає на питання в заголовку: «Для того, щоб виростити щасливих дітей, потрібно самому бути щасливим».

Я вбачаю в цьому велику простоту і, в той же час, мудрість. Той, хто в житті нехтуватиме собою, відмовлятиме собі у щасті, самореалізації, гідності — не спроможний передати ті ж цінності дитині. Не спроможний, тому що діти є прекрасними спостерігачами і вони бачать, що слова батьків не узгоджуються з їхньою поведінкою.

Отримувати радість від життя, бачити добро, тішитися успіхами — все це потрібно показати дитині, а не просто сказати.

Гріх сьомий: планування майбутнього дитини

Батьки часто кажуть, що «підштовхують» дітей у якомусь напрямку, допомагаючи їм зробити «правильний» вибір. Це має бути виявленням їхньої «турботи» про дитину. Часто, однак, це прояв страху, потреби контролю, а також вигода для батьків.

Моя дитина буде лікарем, адвокатом, архітектором… Батьки мріють про світле майбутнє свого чада, що воно буде успішним, знайде ідеального партнера та народить їм онуків. Але при цьому ми часто не звертаємо уваги на потреби дитини, вважаючи, що ми краще знаємо, бо знаємо життя.

Чому планування майбутнього дитини може бути ознакою страху або потребою контролю? Ми не знаємо, що принесе майбутнє, тому хочемо його трохи приручити. Саме тому будуємо плани й очікуємо, що дитина в них впишеться. Проте ми повинні знати, що це будуть наші плани, а не нашої дитини. Що це буде не її вибір, а наш. І що таким чином ми відповідаємо не на її потреби, а на свої власні. А це, скорше, страх за майбутнє. Іноді це також вигідно батькам, є потребою продовження традиції, наприклад: батько — стоматолог, тому дитина повинна продовжити сімейний бізнес. Ми вважаємо, що це полегшить їй життя.

Але чи ми не віднімаємо її вільну волю? І чи часом не робимо свою дитину нещасною, коли вибираємо їй професію, дружину або місце проживання? Кажуть, що дорога в пекло вимощена благими намірами. Я вірю, що ми всі хочемо для своєї дитини найкращого. Проте варто іноді стати на мить збоку і запитати себе чи когось близького: чи я, часом, не хочу «занадто добре»? І чи насправді те, що я роблю, в майбутньому дасть добрі плоди?

 

джерело

Залиште свій коментар

коментарів